Лавренчук Олександр Олександрович

05.02.1970- 17.05.2024

Олександр Лавренчук народився народився 5 лютого 1970 року в селі Розничі, Тут він народився, виріс,  працював і тут прожив усе своє життя. Його життєва історія — це історія простої людини, яка все своє життя чесно працювала, любила свою родину, допомагала людям і залишила після себе добру пам’ять.

Руслан, старший син Олександра, згадує:  «Батько народився у працьовитій сім’ї. Його батько, наш дідусь, працював учителем трудового навчання. Він мав особливий хист до роботи з деревом, любив майструвати, а ще дуже любив бджіл і тримав власну пасіку. Саме любов творити та вміння працювати, згодом передалися і нашому батькові. Мама батька, наша бабуся, усе життя пропрацювала агрономом — понад сорок років працювала в колгоспах. У сім’ї було четверо дітей: троє синів і наймолодша донька. Наш батько був третім, молодшим із синів»

Початкові та середні класи він навчався у рідному селі Розничі, а старші класи закінчував у Колках. Після школи недовгий час навчався у Колківському училищі, де отримав водійське посвідчення. А у 18 років пішов до армії.

Служив він три роки у морфлоті( Балтійському флоті). Після повернення з армії поїхав на заробітки до Сумської області разом зі своїми друзями. Працювали там на будівництві, зводили ферми.

Саме там він познайомився з нашою мамою. Знайомство швидко переросло у кохання, і невдовзі батько привіз маму на Волинь, познайомив із батьками. Вони одружилися, зіграли весілля, і відтоді мама вже назавжди залишилася жити на Волині.

Після одруження батько працював у Колках у будівельній конторі, столяром. Згодом разом зі своїм старшим братом Пашею, вони організували у батьківській хаті власну столярну майстерню.

І саме з цього часу розпочався великий період його життя — життя майстра.

Десятки років, фактично до самої мобілізації, батько працював у своїй майстерні. Був надзвичайно вмілим столяром. З дерева міг зробити практично все: від простої собачої будки чи топорища до складних меблів та дизайнерських виробів.

А навесні 2024 року його мобілізували.

Приблизно півтора місяця він проходив навчання на Рівненщині. Потім його направили на Схід, у Донецьку область, де він ще близько двох тижнів проходив підготовку.

Увечері 5 травня 2024 року він зателефонував нам. Це був останній вечір, коли ми з ним говорили.Тато сказав, що йде на бойове завдання. Попередив, що зв’язку не буде щонайменше три-п’ять днів. Ми чекали.

Минули дні. Дзвінка не було.

Ми телефонували самі, але відповіді не отримували. На одинадцятий день після його виходу на позицію нам повідомили, що наш батько вважається безвісти зниклим.

Офіційна інформація, яку нам вдалося отримати, полягала в тому, що під час ротації він потрапив під мінометний та артилерійський обстріл.

Такою, на жаль, виявилася його військова служба — дуже короткою. Не такою, як хотіли ні ми, ні він. Але життя розпорядилося інакше.

Понад два роки ми не мали жодної звістки про нього. Ми шукали, де тільки могли. Постійно переглядали інформацію про можливих полонених, стежили за повідомленнями про обміни військовополоненими, перевіряли всі можливі групи та джерела.

Але жодної звістки не було.

В перших числах серпня  нам зателефонували та повідомили, що отримано збіг за ДНК. Імовірність того, що це наш батько, становила 99,9 відсотка.

4 серпня 2026 року наш батько повернувся додому, не так, як ми всі хотіли. Але повернувся на свою рідну землю, у своє село, де народився, виріс, працював і прожив усе своє життя.

Якщо говорити про нього як про людину, то найперше, що згадують усі, хто його знав, що він був доброзичливою людиною. Батько завжди жалів, намагався допомогти. Про нього часто казали в селі: «Сашик завжди допоможе, Сашик ніколи не відмовить».Він ніколи нікого не ображав. Як то кажуть, мухи не скривдив.Про це люди говорили не лише на його похороні.

Такі прості речі сьогодні стали спогадами.

І, напевно, саме з таких маленьких речей і складається пам’ять про людину.

Не лише з великих подій, нагород чи посад.А з того, що ти був потрібен людям.

Що до тебе приходили по допомогу і знали: ти не відмовиш. Що твої руки вміли працювати.

Наш батько прожив непросте життя. . Працював, будував, майстрував, любив свою сім’ю, допомагав людям. Він народився у Розничах і залишався його частиною.

Ми не знаємо, чи можна вмістити життя людини в кілька сторінок тексту. Напевно, ні, бо за кожною датою, кожною подією, кожним фактом — ціле життя».

Олександр Лавренчук служив заступником командира бойової машини, навідником-оператором механізованого відділення механізованої роти механізованого батальйону.

Вірний Військовій присязі, виявляючи стійкість і мужність, він загинув 17 травня 2024 року під час виконання бойового завдання біля населеного пункту Кліщіївка Бахмутського району Донецької області.

Він віддав найдорожче – своє життя – за волю, свободу та незалежність нашої держави. Низький уклін та вічна слава Герою!